GetPassageurn:cts:pbc:bible.parallel.ukr.2009:25urn:cts:pbc:bible.parallel.ukr.2009:25Як самітно сидить колись велелюдне це місто , немов удова воно стало ! Могутнє посеред народів , княгиня посеред країн воно стало данницею ! . . . Гірко плаче по ночах вона , і сльози гарячі на щоках у неї . . . Нема потішителя в неї зо всіх , що кохали її , її зрадили всі її друзі , вони ворогами їй стали ! Юдея пішла на вигнання з біди та з роботи тяжкої , вона оселилася поміж поганами , спочинку собі не знайшла ! Догнали її всі її переслідники серед тіснот . . . Дороги сіонської доньки сумні , бо немає на свято прочан ! Усі брами її попустіли , зідхає священство її , посумнілі дівчата її , а вона гірко їй ! Її грабівники взяли гору над нею , і добре ведеться її ворогам , бо їй завдав смутку Господь за численність у неї гріхів : Немовлята її до полону пішли перед ворогом . . . І відійшла від сіонської доньки вся величність її . . . Її князі стали , немов олені ті , що паші собі не знаходять , і йдуть у безсиллі перед переслідником . . . У дні лиха свого та страждання свого дочка єрусалимська спогадує всі свої скарби , що були від днів давніх , як народ її впав був у руку ворожу , і не було , хто б їй поміч подав . . . Вороги споглядали на неї , і сміялись з руїни її . . . Дочка єрусалимська гріхом прогрішилась , тому то нечистою стала , усі , що її шанували , погорджують нею , наготу бо її вони бачили ! І зідхає вона , й відвертається взад . . . Нечистість її на подолках у неї . Вона не згадала свого кінця , та й упала предивно , і нікого нема , хто б потішив її . . . Побач , Господи , горе моє , бо звеличився ворог ! Гнобитель простяг свою руку на всі її скарби , і бачить вона , що в святиню її увіходять погани , про яких наказав Ти : Не ввійдуть вони в твої збори ! Увесь народ її стогне , шукаючи хліба , свої скарби коштовні за їжу дають , аби тільки душу свою проживити . . . Зглянься , Господи , і подивися , яка стала погорджена я ! Не вам кажучи , гляньте й побачте , усі , хто дорогою йде : чи є такий біль , як мій біль , що завданий мені , що Господь засмутив ним мене у день лютого гніву Свого ? . . . Із височини Він послав в мої кості огонь , і над ними він запанував ! Розтяг сітку на ноги мої , повернув мене взад , учинив Він мене спустошілою , увесь день болящою . . . Ярмо моїх прогріхів зв'язане міцно рукою Його , плетуться вони та приходять на шию мою ! Він зробив , що спіткнулася сила моя , Господь передав мене в руки такого , що й звестись не можу . . . Усіх моїх сильних Господь поскидав серед мене , мов на свято зібрання , Він скликав на мене , щоб моїх юнаків поторощити , як у чавилі , стоптав Господь дівчину , Юдину доньку . . . За оцим плачу я , око моє , моє око слізьми запливає ! бо далеко від мене втішитель , що душу мою оживив би ; мої діти понехтувані , бо посилився ворог ! Сіонська дочка простягла свої руки , немає розрадника їй : Господь наказав проти Якова довкола нього його ворогам , донька єрусалимська нечистою стала між ними . . . Справедливий Господь , а я слову Його неслухняна була . . . Послухайте но , всі народи , і побачте мій біль : дівчата мої та мої юнаки у неволю пішли ! Взивала до друзів своїх , та вони обманули мене ! Священство моє й мої старші вмирають у місті , шукаючи їжі собі , щоб душу свою поживити . . . Зглянься , Господи , тісно мені ! Моє нутро бентежиться , перевертається серце моє у мені , бо була зовсім неслухняна . . . На вулиці меч осирочував , а в домі смерть . . . Почули , що я ось стогну , й немає мені потішителя , вчули про лихо моє всі мої вороги , та й зраділи , що Ти це зробив . . . Спровадив Ти день , що його заповів , бодай сталося їм , як мені ! Бодай перед обличчя Твоє прийшло все їхнє лихо , і вчини їм , як Ти учинив ось мені за гріхи мої всі , бо численні стогнання мої , моє ж серце боляще . . . Як захмарив Господь в Своїм гніві сіонську дочку ! Він кинув із неба на землю пишноту Ізраїля , і не згадав у день гніву Свого про підніжка ногам Своїм , понищив Господь , не помилував житла всі Яковові . . . Він позбурював у гніві Своїм у дочки Юди твердині , на землю звалив , збезчестив Він царство й князів усіх його . . . В люті гніву відтяв увесь Ізраїлів ріг , правицю Свою відвернув Він від ворога , та й запалав проти Якова , мов той палючий огонь , що навколо жере ! Він нап'яв Свого лука , як ворог , противником стала правиця Його , і Він вибив усе , що для ока було пожадане , у скинії доньки сіонської вилив запеклість Свою , як огонь . . . Господь став , як той ворог , понищив Ізраїля Він , всі палати його зруйнував , твердині його попустошив , і Юдиній доньці примножив зідхання та стогін ! Понищив горожу Свою , немов у садка , місце зборів Своїх попустошив , Господь учинив , що забули в Сіоні про свято й суботу , і відкинув царя та священика в лютості гніву Свого . . . Покинув Господь Свого жертівника , допустив побезчестити святиню Свою , передав в руку ворога мури палаців її , вороги зашуміли в Господньому домі , немов би святкового дня ! Задумав Господь зруйнувати мур сіонської доньки , Він витягнув шнура , Своєї руки не вернув , щоб не нищити , сумними вчинив передмур'я та мур , вони разом ослабли . . . Її брами запалися в землю , понищив Він та поламав її засуви . . . Її цар і князі її серед поганів . . . Немає навчання Закону , і пророки її не знаходять видіння від Господа . . . Сидять на землі та мовчать старші доньки сіонської , порох посипали на свою голову , підперезались веретами , аж до землі свою голову єрусалимські дівчата схилили . . . Повипливали від сліз мої очі , моє нутро клекоче , на землю печінка моя виливається через занепад дочки мого люду , коли немовля й сосунець умлівають голодні на площах міських . Вони квилять своїм матерям : Де пожива й вино ? І скулюються , як ранений , на площах міських , коли душі свої випускають на лоні своїх матерів . . . Що засвідчу тобі , що вподоблю до тебе , о єрусалимськая дочко ? Що вчиню тобі рівним , щоб тебе звеселити , о діво , о дочко сіонська ? Бо велика , як море , руїна твоя , хто тебе полікує ? Пророки твої провіщали для тебе марноту й фальшиве , і не відкривали твого гріха , щоб долю твою відвернути , для тебе вбачали пророцтва марноти й вигнання . . . Усі , що проходять дорогою , плещуть у долоні на тебе , і посвистують та головою своєю хитають над донькою Єрусалиму та кажуть : Хіба це те місто , що про нього казали : Корона пишноти , розрада всієї землі ? Усі вороги твої пащу на тебе роззявлюють , свищуть й зубами скрегочуть та кажуть : Ми пожерли її . . . Оце справді той день , що чекали його , знайшли ми і бачимо його ! . . . Учинив Господь те , що задумав , Він виповнив слово Своє , що його наказав від днів давніх : усе зруйнував , і милосердя не мав , і ворога втішив тобою , Він рога підійняв супротивних твоїх . . . Їхнє серце до Господа крик підіймає , о муре , о дочко Сіону ! Проливай , як потік , сльози вдень та вночі , не давай відпочинку собі , нехай не спочине зіниця твоя ! Уставай , голоси уночі на початку сторожі ! Виливай своє серце , мов воду , навпроти обличчя Господнього ! Підійми ти до Нього долоні свої за душу своїх немовлят , що від голоду мліють на розі всіх вулиць ! . . . Споглянь , Господи , і подивися , кому Ти зробив отаке ? Чи конечним було , щоб жінки їли плід свій , своїх немовлят , яких виплекали ? Щоб був у святині Господній забитий священик і пророк ? Лежать на землі на вулицях рядом юнак та старий . . . Попадали діви мої та мої парубки від меча , Ти побив їх в день гніву Свого , порізав , не мав милосердя . . . Ти викликував , мов на день свята , жахоти мої із довкілля , і врятованого не було , і позостальця в день гніву Господнього , повигублював ворог мій тих , кого виплекала та зростила була . . . Я той муж , який бачив біду від жезла Його гніву , Він провадив мене й допровадив до темряви , а не до світла . . . Лиш на мене все знову обертає руку Свою цілий день . . . Він виснажив тіло моє й мою шкіру , мої кості сторощив , обгородив Він мене , і мене оточив гіркотою та мукою , у темноті мене посадив , мов померлих давно . . . Обгородив Він мене і не вийду , тяжкими вчинив Він кайдани мої . . . І коли я кричу й голошу , затикає Він вуха Свої на молитву мою . . . Камінням обтесаним обгородив Він дороги мої , повикривлював стежки мої . . . Він для мене ведмедем чатуючим став , немов лев той у сховищі ! Поплутав дороги мої та розшарпав мене , учинив Він мене опустошеним ! Натягнув Свого лука й поставив мене , наче ціль для стріли , пустив стріли до нирок моїх з Свого сагайдака . . . Для всього народу свого я став посміховиськом , глумливою піснею їхньою цілий день . . . Наситив мене гіркотою , мене напоїв полином . . . І стер мені зуби жорствою , до попелу кинув мене , і душа моя спокій згубила , забув я добро . . . І сказав я : Загублена сила моя , та моє сподівання на Господа . . . Згадай про біду мою й муку мою , про полин та отруту , душа моя згадує безперестанку про це , і гнеться в мені . . . Оце я нагадую серцеві своєму , тому то я маю надію : Це милість Господня , що ми не погинули , бо не покінчилось Його милосердя , нове воно кожного ранку , велика бо вірність Твоя ! Господь це мій уділ , говорить душа моя , тому я надію на Нього складаю ! Господь добрий для тих , хто надію на Нього кладе , для душі , що шукає Його ! Добре , коли людина в мовчанні надію кладе на спасіння Господнє . Добре для мужа , як носить ярмо в своїй молодості , нехай він самітно сидить і мовчить , як поклав Він на нього його ; хай закриє він порохом уста свої , може є ще надія ; хай щоку тому підставляє , хто його б'є , своєю ганьбою насичується . . . Бо Господь не навіки ж покине ! Бо хоч Він і засмутить кого , проте змилується за Своєю великою милістю , бо не мучить Він з серця Свого , і не засмучує людських синів . Щоб топтати під своїми ногами всіх в'язнів землі , щоб перед обличчям Всевишнього право людини зігнути , щоб гнобити людину у справі судовій його , оцього не має на оці Господь ! Хто то скаже і станеться це , як Господь того не наказав ? Хіба не виходить усе з уст Всевишнього , зле та добре ? Чого ж нарікає людина жива ? Нехай скаржиться кожен на гріх свій . Пошукаймо доріг своїх та дослідімо , і вернімось до Господа ! підіймімо своє серце та руки до Бога на небі ! Спроневірились ми й неслухняними стали , тому не пробачив Ти нам , закрився Ти гнівом і гнав нас , убивав , не помилував , закрив Себе хмарою , щоб до Тебе молитва моя не дійшла . . . Сміттям та огидою нас Ти вчинив між народами , наші всі вороги пороззявляли на нас свого рота , страх та яма на нас поприходили , руїна й погибіль . . . Моє око спливає потоками водними через нещастя дочки мого люду . . . Виливається око моє безупинно , нема бо перерви , аж поки не зглянеться та не побачить Господь із небес , моє око вчиняє журбу для моєї душі через дочок усіх мого міста . . . Ловлячи , ловлять мене , немов птаха , мої вороги безпричинно , життя моє в яму замкнули вони , і каміннями кинули в мене . . . Пливуть мені води на голову , я говорю : Вже погублений я ! . . . Кликав я , Господи , Ймення Твоє із найглибшої ями , Ти чуєш мій голос , не заховуй же вуха Свого від зойку мого , від благання мого ! Ти близький того дня , коли кличу Тебе , Ти говориш : Не бійся ! За душу мою Ти змагався , о Господи , життя моє викупив Ти . Ти бачиш , о Господи , кривду мою , розсуди ж Ти мій суд ! Усю їхню помсту Ти бачиш , всі задуми їхні на мене , Ти чуєш , о Господи , їхні наруги , всі задуми їхні на мене , мову повстанців на мене та їхнє буркотіння на мене ввесь день . . . Побач їхнє сидіння та їхнє вставання , як завжди глумлива їхня пісня ! Заплати їм , о Господи , згідно з чином їхніх рук ! Подай їм темноту на серце , прокляття Твоє нехай буде на них ! Своїм гнівом жени їх , і вигуби їх з-під Господніх небес ! Як потемніло золото , як відмінилося щире те золото добре , як на розі всіх вулиць каміння святе порозкидане ! Коштовні сіонські сини , щирим золотом важені , як тепер ось за глиняний посуд полічені , за чин рук ганчарських ! Навіть шакали витягують перса , годують своїх молодят , а доня народу мого жорстока , мов струсі в пустині : язик сосунця до його піднебіння від спраги прилип . . . Хліба жадають собі немовлята , й немає нікого , хто б їм відломив . . . Ті , що їли присмаки , на вулицях з голоду мліють ; ті , що виплекані на пурпурі , тепер смітники обіймають . . . І більшою стала вина доньки люду мого за прогріх Содому , що був перевернений вмить , і не торкалися руки до нього . . . Її можновладці чистіші від снігу були , біліші від молока , їхнє тіло червоне , мов перли , їхній вигляд сапфір , а тепер їхній вигляд чорніший за сажу , не розпізнають їх на вулицях , їхня шкіра стягнулась на їхній кості , зробилась сухою , як дерево . . . Забитим мечем стало ліпше , ніж повбиваним голодом , що гинуть проколені , за браком плодів польових . . . Руки жінок милосердних варили своїх діточок , які стали поживою їм під час руйнування дочки мого люду . . . Закінчив Господь лютість Свою , вилив жар Свого гніву , і запалив на Сіоні огонь , і пожер він основи його ! Не вірили земні царі та всі мешканці цілого світу , що ввійде противник та ворог до брам Єрусалиму . . . Усе сталося це за провини пророків його , за неправду священства його , що кров праведників серед нього лили . . . По вулицях бродять , немов ті сліпці , поплямовані кров'ю , так що люди не можуть діткнутись до одягу їхнього . Уступіться , нечисті ! кричали до них , уступіться , збочуйте , не доторкуйтеся ! . . . І повтікали вони й мандрували , і казали між людьми : Мешкати в нас більш не будуть ! Господнє лице розпорошило їх , не дивиться більше на них , бо вони не звертали уваги на обличчя священиків , до старих вони ласки не мали . . . Уже прогляділи ми очі свої , даремно чекавши на поміч собі , на варті своїй ми чекали народу , який нас не спас . . . Чатують вони наші кроки , щоб ходити не могли ми по площах своїх . Кінець наш наблизився , сповнилися наші дні , бо прийшов нам кінець . . . Гнобителі наші скоріші були за орлів піднебесних , вони уганялись за нами по горах , на нас чатували в пустині . . . Попав в ями живущий наш дух , Господній помазанець , що ми говорили про нього : Ми будемо жити в тіні його серед народів . Веселися та тішся , о дочко Едому , що сидиш в краю Уц , також над тобою перейде злий келіх , уп'єшся й оголишся й ти ! Скінчилася кара твоя , дочко Сіону , не буде Він більше тебе виганяти , та твоє беззаконня скарає Він , дочко Едому , відкриє провини твої ! Згадай , Господи , що з нами сталося , зглянься й побач нашу ганьбу , наша спадщина дісталась чужим , доми наші чужинцям ! Поставали ми сиротами : нема батька , а матінки наші неначе ті вдови ! . . . Свою воду за срібло ми п'ємо , наші дрова за гроші одержуємо . . . У потилицю нас поганяють , помучені ми , і спокою не маємо ! До Єгипту й Асирії руку витягуємо , щоб насититись хлібом ! Батьки наші грішили , але їх нема , а ми двигаємо їхні провини ! Раби запанували над нами , і немає нікого , хто б вирятував з їхньої руки . . . Наражуючи свою душу на меч у пустині , достаємо свій хліб . . . Шкіра наша , мов піч , попалилась з пекучого голоду . . . Жінок на Сіоні безчестили , дівчат по Юдейських містах . . . Князі їхньою рукою повішені , лиця старих не пошановані . . . Юнаки носять камінь млиновий , а хлопці під ношею дров спотикаються . . . Перестали сидіти старші в брамі , юнаки свою пісню співати , втіха нашого серця спинилась , наш танець змінивсь на жалобу . . . Спала корона у нас з голови , о горе , бо ми прогрішились , тому наше серце боляще , тому наші очі потемніли , через гору Сіон , що спустошена , бродять лисиці по ній . . . Пробуваєш Ти , Господи , вічно , Твій престол з роду в рід : Нащо ж нас забуваєш навік , покидаєш на довгі дні нас ? Приверни нас до Себе , о Господи , і вернемось ми , віднови наші дні , як давніше було ! Хіба Ти цілком нас відкинув , прогнівавсь занадто на нас ? . . .